Життя та смерть сотника армії УНР та майора УПА Костянтина Петера. Вічної пам’яті 65-ті роковини героїчної загибелі

28 квітня 1953 року у бою з підрозділом Міністерства держбезпеки біля села Грабовець Богородчанського району Івано-Франківської області загинув Костянтин Петер — сотник армії УНР, майор УПА, викладач школи розвідників Служби безпеки УПА в Старому Угринові, керівник розвідки ВО-4 «Говерла», референт пропаганди Станіславівського окружного проводу ОУН, псевдо: «Сокіл».

Костянтин Кирилович Петер народився 1893 року в селі Пилипи-Борівські Тульчинського району (нині Томашпільського) на Вінничині. Батько Петера — Кирило походив з німецької родини. Мати Дарія Плакида була козацького роду з с. Звенигородки, Черкаської області.

Молодий Петер успадкував від батька самодисципліну та працьовитість. У батьківському домі була велика бібліотека, у якій він ще малим рано познайомився з «Кобзарем» Шевченка.

Після закінчення сільської школи Костянтин два роки навчався у Вінницькій духовній семінарії. Та сан священика не приваблював його — після другого курсу перейшов до учительської семінарії, де познайомився з Симоном Петлюрою. Після закінчення семінарії учителював в с. Дзигівка на Жмеринщині.

Костянтин Петер приймав участь у Першої світової війни, поручник царської армії. Радо підтримав проголошення Української Народної Республіки.

Після створення української армії приходить під командування С. Петлюри та деякий час працює при штабі Головного Отамана, опісля — в діючій армії в чині сотника. В одному з боїв під Вапняркою на Вінниччині сотник Петер був важко поранений, ледь вижив.

21 листопада 1920 року у складі виснаженої боями українською армією перейшов на територію Польщі. Сотник Петер як представник штабу Симона Петлюри разом з українською делегацією виїхав у Варшаву для обговорення умов розміщення військ УНР на території Польщі. Але був підступно інтернований і відправлений до концентраційного табору в Тернополі. Тоді ж в його рідному селі більшовики розстріляли батька — Кирила Петера.

Після звільнення з табору сотник Петер оселився в селі Грабовець Богородчанського району де одружився з Михайлиною Голинською, сестрою дружини поручника Січових Стрільців Миколи Луцького з яким він познайомився в шпиталі після поранення.

Вів серед населення культурно-просвітницьку роботу, організував в селі читальню «Просвіти», драмгурток, хор. Вчителював в сільській школі. Біля власної хати на хуторі «Копачівка» посадив великий сад.

У цей час в Галичині посилилася підпільна боротьба проти польських окупантів. Петер, підтримуючи контакт з колишніми старшинами української армії, також включився в цю боротьбу. Його активна праця в селі, зв’язки з різними діячами не подобалися польській владі. Становище ускладнювалося тим, що Петер не мав польського підданства. Йому навіть погрожували висланням за Збруч. Врешті-решт його звільнили з роботи та примусили виїхати в Сілезію.

За деякий час, виконуючи завдання ОУН, Петер повернувся в Галичину та перейшов на нелегальне становище.

З початком війни та перших днів німецької окупації колишній соратник Петлюри полковник УНР Глушко, який на теренах Станіславівської області, організовував відділи поліції, скориставшись з німецького походження Петера, призначає його комендантом української поліції спочатку в Богородчанах, а потім у Тисмениці.

З перших днів на посаді коменданта поліції Богородчан Петер зав’язує контакт з ОУН та передає в підпілля велику кількість трофейної зброї. В кінці 1941 року коли виникла загроза арешту Петера німцями, полковник Глушко перевів його спочатку в Надвірну, а опісля в Тисменицю.

В 1942 році гестапо таки арештувало Петера. На слідстві ординарець дав свідчення про передачу зброї і кожухів партизанам. У той час в Карпатах з’явилися більшовицькі партизани, і свідок вказав на них.

Із Станіславівської тюрми німці перевезли Петера у Львів. Відбувся суд. Петеру загрожував розстріл. Друзі зібрали кошти і найняли впливового адвоката-фольксдойча Бемка, який уміло повів справу.

У Петера збереглася довідка, що він у 1920 році був поранений у бою з більшовиками під Вапняркою. Судили судді-австріяки, які врахували цю довідку. А також адвокат довів абсурдність показань свідка, адже, воюючи замолоду з більшовиками зі зброєю в руках тому Петер не міг допомагати ковпаківцям.

Допомогли також свідчення начальника польової жандармерії, теж австріяка, який симпатизував українцям, про те, що зброю Петер здав йому. Суд виправдав Петера.

Його одразу ж звільнили, але з умовою, що він повинен служити в дивізії «Галичина». Петер дає згоду, але, звільнившись, переходить на нелегальне становище і відходить у Чорний ліс, узявши псевдо сотник «Сокіл».

Костянтина Петера прийняли до повстанської сотні «Шума», яка входила до складу куреня «Благого» (Химинець Олекса).

Восени 1943 року Костянтин Петер став одним із викладачів школи для розвідників Служби Безпеки УПА яку в селі Старий Угринів Калуського району було організовано керівництвом ОУН.

На вишкіл прибули підпільники з Львівщини, Волині, Житомирщини, а із Волині прибув невеликий відділ української поліції, який після конфлікту з німецькою управою перейшов зі зброєю в підпілля, де займався вишколом повстанських розвідників.

Після вишколу відбувся розподіл випускників по теренах України, а сотник «Сокіл» за розпорядженням Головного Штабу очолив військову розвідку всієї військової округи ВО-4 «Говерла».

До кінця 1944 року К. Петер працював над створенням військової розвідки на Станіславівщині, Коломийщині та Чернівеччині. Були організовані відділи розвідників при сотнях УПА, а також розвідувальна сітка на теренах усього Карпатського краю. Його сім’я, в цей час мешкала на хуторі Копачівка біля села Грабівця.

За 1944 рік у лісах Прикарпаття сформувалися відділи УПА. В поодиноких боях з більшовиками були поранені стрільці. Виникла потреба створити підпільні шпиталики. А оскільки на Галичині діяв Український Червоний Хрест, то в селах було організовано вишколи медсестер. Щоби захистити підпілля від несподіваних наскоків більшовиків, справно діяла розвідувальна сітка, якою далі керував сотник «Сокіл», що від липня 1944 року входив до штабу військової округи «Говерла».

Влітку 1944 року радянсько-німецький фронт просунувся на захід і для посилення боротьби з повстанським рухом 11 грудня 1944 року НКВС УРСР видав наказ «Про подальші заходи боротьби з бандитизмом ОУН і УПА на території Станіславської області» в якому вимагалося«виставляти в населених пунктах, де діють боївки, гарнізони в кількості 20-40 бійців на термін 5-12 днів, систематично проводити облави, прочісування лісових масивів, виставляти засідки та здійснювати інші оперативні дії».

А з початку 1945 року більшовики стягнули на Прикарпаття великі сили військ НКВС. Проводилися обшуки, арешти, розстріли. Поранених, які раніше перебували в селах під опікою селян, довелося забрати в ліс, що ускладнювало пересування відділів УПА.

У повстанських документах збереглися дані про бій у селі Грабівка в січні 1946 року в якому брала участь сотня «Сокола». Правда й досі не достеменно не встановлено чи то були стрільці Костянтин Петера, чи іншого повстанського командира із псевдо «Сокіл», бо, в документі, йдеться про сотню «Сокола» із куреня «Прута», а Костянтин Петер перебував у сотні «Шума» (курінь «Благого»).

Хоча переміщення бойових відділів із одного куреня до іншого також практикувалося. Такі переформування відбувалися особливо в зв’язку з розгромом окремих куренів УПА радянськими військами.

Тим часом сотня «Сокола» з куреня «Прута» 6 січня 1946 року о шостій вечора здійснила напад на гарнізон радянських прикордонників із 80 бійців у с. Грабівка. Чота «Бородатого» влаштувала засідку з боку с. Завій, а відділ «Бровка» вдарив на ворога з горішнього кінця Грабівки.

Під час наступу повстанців на приміщення прикордонників були використанні гранати та автоматична зброя. Відступаючі червоноармійці натрапили на партизанську засідку. Їхні втрати становили 18 убитих, із боку повстанців загинули ройовий «Морозенко» і сотник «Бровко».

За допомогою агентури, провокацій та терору в 50-х роках чекістам вдалось знищення повністю 10 підпільних районів та 10 частково.

З 1949 року Костянтин Петер входив до Головного військового штабу, мав військове звання майор УПА. А від літа 1950-го був керівником розвідки військової округи «Говерла» та референтом пропаганди Станіславського окружного проводу ОУН.

Саме тоді більшовики через своїх агентів почали інтенсивно розшукувати «Сокола». Чорному лісі.

12 листопада 1952 року на Рожнятівщині відбулася остання велика відправа підпільників з усього краю. Нею керували референт СБ «Грім» (М. Твердохліб) та окружний референт «Сокіл» (К. Петер). Полковник «Грім» виступив з промовою до побратимів, де закликав не здаватися і триматися до останнього, висловлюючи надію, що колись Україна таки стане незалежною. Було прийняте рішення змінити тактику частин УПА в краї та перейти до більш конспіративних методів.

Узимку 1952 року Микола Петер переховувавсяу у селянки Марії Кваснюк яка зробила в своїй хаті для нього схрон.

Перед Великодніми святами 1953 року, сотник «Сокіл», потрапив у засідку в своєму селі Грабовець та після короткого бою, останньою кулею обірвав своє життя.

У родині Костянтина Петера було двоє дітей: дочка Ліда (1927 р. н.) та син Зиновій-Богдан (1930 р. н.). В кінці 1947 року дружину сотника «Сокола» — Михайлину, доньку Ліду і зятя Василя вивезли в Казахстан, а 17-літній син Зеновій зумів утекти. Добравшись до батька в Чорний ліс, та під псевдо «Тиміш»  воював пліч-о-пліч з батьком у його охороні. Загинув у грудні 1949 року.

У важку зиму 1952-53 рр. писав сотник «Сокіл» до дружини в Караганду:

“Мої Дорогі! Коли дійде цей лист до Вас — не знаю, але все-таки з далеких та рідних сторін здоровлю Вас словами: Христос Родився!… Перегорніть листочки, перегляньте минуле наше життя, і коли засяє зірка, згадайте нашу родину в рідному гнізді. В Святий Вечір залишіть два місця для нас…

Духом я буду з Вами. Бо кому оповім свою печаль і свій біль.

Чи зрозуміє хтось зболену, самітню душу? Болить до безтями душа і тіло. Я не живу, а тільки існую. Чи діждусь того щасливого дня, коли побачуся з Вами? Це для мене святая святих. Писати немає сили, але зате думки мої летять до Вас у чужий край. Зрозумійте мене і відчуйте — буду Вам вдячний. Припускаю, що бідуєте… Але я тепер бідую гірше від Вас. Я тяжко хворий… Голод і холод — це мої вірні друзі, вони мене ніколи не залишають. Простіть і не нарікайте на мене. Пам’ятайте, що я духом з Вами. Цілую Вас щиро, Ваш К…

Дружина Костянтина Петера померла 1962 року в Казахстані.

В 1966 в рідне село повернулася донька Ліда з чоловіком і дітьми.

В наш час на місці загибелі Костянтина Петера і на місці його оселі встановлено й освячено хрести.

29 вересня 2001 року в селі Грабовець відкрито сільський музей. Того ж дня Івано-Франківською обласною Управою ВЛУЖ за допомогою агрофірми «Стецівська» Снятинського р-ну, яка виділила 270 яблунь, та Прикарпатського військово-спортивного ліцею з м. Богородчан закладено сад імені сотника «Сокола».

Влітку 2003 збудовано каплицю, упорядковано сад і під’їзну дорогу, а скульптор В. Вільшук — виготовив з граніту пам’ятний знак.

14 жовтня 2003 року на свято Покрови на місці оселі Костянтина Петера — сотника «Сокола» в «Саду пам’яті» відбулося освячення каплиці і пам’ятного знаку.

 

Підписуйтесь на новини та матеріали від aktsenty.com в Twitter та Telegram 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

1 + nineteen =

Inline
Inline