Перший український Диктатор Євген Петрушевич: 155 років від дня народження

3 червня 1863 року – народився Євген (Евген) Петрушевич,  український громадсько-політичний діяч, правник, доктор цивільного і церковного права (1891), Президент і Уповноважений Диктатор (верховний військово-політичний зверхник під час війни) Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), керівник Головної української ради.

Євген Петрушевич, народився в сім’ї греко-католицького священика, громадсько-політичного діяча, віце-маршалка Камінко-Струмилівського повіту отця Омеляна Петрушевича. Батько був знавцем української історії й літератури, людиною широкого духовного кругозору, глибокої національної свідомості. Відповідно виховав своїх трьох синів. Стрийком (братом батька) Евгена був історик Антоній Петрушевич.

Спочатку закінчив народну школу. Після закінчення Академічної гімназії записався на студії правничого факультету Львівського університету. В студентські роки став одним із лідерів молодіжного руху, очолював «Академічне братство». Після здобуття ступеня доктора права проходив практику в директора Товариства взаємних забезпечень «Дністер» Степана Федака. 1896 року в Львові відкрив адвокатську канцелярію

У 1897 році переніс адвокатську канцелярію до Сокаля.

На Сокальщині виявив себе талановитим організатором громадсько-політичного та культурно-освітнього життя у трохи віддаленому від галицької столиці повіті: був головою повітової «Просвіти», закладав мережу її осередків у реґіоні, заснував повітову касу ощадності, бурсу для дітей «Шкільна поміч», очолював боротьбу проти москвофільства, яке ще мало тут досить сильні позиції. За сприяння Е. Петрушевича було збудовано «Народний дім» у Сокалі. Як адвокат здобув прихильність широкого загалу професійним захистом від сваволі властей.

Із утворенням Української Національно-Демократичної Партії (1899) став її активним членом.

На перших (після ухвалення в Австро-Угорщині демократичного закону) виборах до австрійського парламенту (1907 року) його обрали послом від великої виборчої округи Сокаль — Радехів — Броди — Зборів.

Серед 30 українських депутатів став одним із лідерів (поряд з Костем Левицьким), згодом — головою Української парламентської репрезентації, виступи якого на сесіях відзначалися цілеспрямованістю та глибокою арґументацією. Критикував політику австрійського уряду в національному питанні, постійно звертав увагу парламенту на нехтування владою інтересів бідноти, наполегливо вимагав впровадження реформ (насамперед виборчої — до Галицького сейму, в якому українці мали лише 12 послів; саме цій проблемі він присвятив першу промову в Палаті послів 1908 р.).

1908 (за іншими відомостями 1909) року переніс адвокатську канцелярію до м. Сколе, де невдовзі став посадником (мером) міста.

1910 року його від Стрийської виборчої округи було обрано послом до Галицького сейму (замість Евгена Олесницького, який склав мандат; від IV курії округу Стрий — Сколе, входив до складу «Українсько-руського соймового клубу»).

На першій осінній сесії 1910 року виступив з доповіддю від радикального крила українських депутатів під час гострої дискусії з приводу обговорення нового закону про вибори до сейму. Впродовж майже двох років як провідний діяч «Українського сеймового клубу» очолював боротьбу за новий виборчий закон, який, врешті-решт, було ухвалено.

На виборах 1913 року до Галицького сейму увійшли 34 українські посли. На цьому керівництво українського клубу не зупинилося. Зайнявши провідні позиції в комісії для опрацювання нового виборчого закону, Е. Петрушевич (обраний від IV курії округу Стрий — Сколе, входив до складу «Українського соймового клубу», був заступником голови) і К. Левицький домоглися збільшення квоти українців у сеймі до 62 мандатів, що було схвалено послами сейму. Крім того, після довголітньої боротьби, нарешті, у лютому 1914 р. ухвалено постанову про заснування у Львові українського університету.

Брав активну участь в діяльності австрійського парламенту. У розпал Першої світової війни (1916) замінив К. Левицького на посаді голови Української парламентської репрезентації, очолив боротьбу на захист інтересів українства. Вона набула особливо гострого характеру після оприлюднення 23 жовтня 1916 року цісарського маніфесту, який надав полякам право на відновлення державності й фактично підпорядкував Польщі Галичину.

З цього приводу між українськими парламентаріями, з одного боку, та польськими, з другого, розгорнулася справжня війна. Є. Петрушевич провів низку зустрічей з впливовими діячами Австро-Угорщини, оприлюднив кілька арґументованих заяв у виступах і пресі, обстоюючи історичну справедливість щодо Галичини — української етнічної території та її народу, що мав таке ж право на національну державність, як і решта народів імперії.

Використовуючи такі потужні арґументи, як участь українців, зокрема Легіону Українських Січових Стрільців, у війні на боці Австро-Угорщини, антиросійське спрямування політики Загальної Української Ради, українські посли парламенту на чолі з Є. Петрушевичем і К. Левицьким домоглися деякого послаблення утисків урядових чиновників і польської адміністрації на українське населення Галичини.

Українців стали більше залучати на керівні посади в місцеві та реґіональні установи, що більше, Іван Горбачевський став міністром здоров’я (1917—1918), а Йосип Ганінчак — генеральним прокурором Австрії. Вдалося змістити цісарського намісника Галичини генерала Діллера з його відверто пропольською орієнтацією, якого замінив більш поміркований і прихильний до українців генерал Карл фон Гуйн.

Парламентську діяльність Є. Петрушевича високо оцінював К. Левицький: «Євген Петрушевич виявляв велику енергію у важнійших хвилинах наших визвольних змагань, — писав він у спогадах 1937 р. — Поміж послами належав до діячів гострійшого тону».

Під час міжнародних переговорів у Бересті в лютому 1918 р. очолив галицьку делегацію, яка, хоча й була усунута від безпосередньої участі в дискусіях, сприяла внесенню в таємний додаток до укладеної угоди між Центральними державами, УНР та більшовицькою Росією зобов’язання Австрії надати Галичині автономію до 20 липня 1918 р.

Проте польські представники таки зірвали у віденському парламенті ратифікацію Берестейських угод, які певною мірою захищали Галичину від зазіхань Варшави й, по суті, були кроком до відновлення у краї української державності. У відповідь Є. Петрушевич спільно з парламентаріями Чехії та Словаччини опрацював і вніс на розгляд цісаря Карла план перебудови Австро-Угорської імперії.

За його концепцією, імперію необхідно було перетворити у федерацію вільних народів з перспективою утворення національних держав у союзі з Австрією. 16 жовтня 1918 р. цісар Карл І оприлюднив маніфест, згідно з яким Австрія проголошувалася союзною державою, її народи здобували право на державність.

Усвідомлюючи, що монархія Габсбургів стоїть на межі розвалу, 10 жовтня галицько-український політичний провід на чолі з Є. Петрушевичем ухвалив рішення скликати 18 жовтня у Львові Українську конституанту, щоби визначити долю краю. Представницьке зібрання українських послів Райхсрату, Галицького та Буковинського сеймів, єпископату, представників політичних партій, організацій і товариств (близько 500 осіб) 19 жовтня проголосило утворення на етнічних українських землях незалежної держави й обрало УНРаду на чолі з президентом Є. Петрушевичем для реалізації історичних постанов.

21 жовтня на зборах відпоручників з усього краю в Народному домі він оголосив у присутності митрополита Андрея Шептицького опрацьований ним статут УНРади та виклав план легального й мирного переходу влади в руки українців. З цим виїхав до Відня.

Мирним шляхом перебрати владу у Галичині не вдалося. Через реальну загрозу приєднання Галичини до Польщі провід УНРади під керівництвом К. Левицького та Військовий комітет на чолі з Дмитром Вітовським здійснили 1 листопада 1918 переможне повстання у Львові й на теренах Галичини та Буковини («Листопадовий чин»).

1 листопада проголошено утворення Української Держави колишніх австро-угорських земель (з 13 листопада 1918 р. ЗУНР), а 9 листопада сформовано її перший уряд (з 13 листопада — Державний Секретаріат).

У краї було розгорнуто національно-державне будівництво. Розв’язана поляками війна і запеклі бої у Львові не дали змоги Євгену Петрушевичу повернутися до краю. Він прибув до Станіславова, куди після втрати Львова перебрався провід ЗУНР, і 3 січня 1919 р. провів першу сесію УНРади, на якій було ухвалено закон про Злуку з УНР. Після урочистого проголошення та схвалення Акта злуки у Києві 22 січня увійшов до складу Директорії.

Як президент УНРади здебільшого виконував репрезентативні функції й, згідно з Тимчасовим Основним Законом, не мав реальних прав для реалізації власних поглядів на внутрішню й зовнішню політику держави. Його надмірний парламентаризм і конституціоналізм часом були піддавані критиці як такі, що вони не відповідали ситуації в країні, охопленій війною. Але своєю політичною культурою, парламентським досвідом і тактом умів впливати на перебіг подій.

УНРада під його проводом діяла як справжній парламент, де панувала атмосфера демократизму й свободи слова. Вона опрацювала низку необхідних законів, які реґламентували громадсько-політичне й економічне життя, заклали правову базу держави й відповідали прагненням та інтересам народу, завдяки чому вдалося уникнути гострих соціальних конфліктів.

На відміну від Наддніпрянщини й більшовицької Росії, в ЗУНР не було місця проявам анархізму, отаманщини й інших деструктивних явищ, смертельно небезпечним для молодих держав.

Улітку 1919 р. польське військо за сприяння Франції захопило майже всю Галичину (румунське ще восени захопило Буковину). Під загрозою надзвичайної небезпеки, витвореної польським наступом, за одними даними, 31 травня 1919 року в приміщенні Бучацького монастиря ЧСВВ відбулось засідання послів Української національної Ради ЗУНР, які «скасували парламент та передали всю повноту влади диктаторові ЗУНР Євгенові Петрушевичу».

За іншими, 2 червня 1919 у приміщенні Бучацького монастиря ЧСВВ відбулась державна нарада ЗУНР за участи майже всіх чільників держави, зокрема президента ЗУНР, державних секретарів, генералів Михайла Омеляновича-Павленка і Олександра Грекова, полковника Віктора Курмановича та інших старшин УГА.

Євген Петрушевич з Начальною Командою УГА (липень 1919 року)

Переглядали «фатальну ситуацію на фронті», вирішили використати всі можливості для оборони Галичини, в крайньому випадку — перевести УГА за Збруч. Історик о. Іриней Назарко стверджував, що Диктатором Петрушевич став у травні у Бучачі.

9 червня у Заліщиках УНРада  надала йому спеціальні права уповноваженого Диктатора (верховного військово-політичного зверхника на час війни), які означали сумісництво обов’язків президента й голови уряду. Відтак функції Державного секретаріату передано уповноваженим, зокрема, Сидору Голубовичу — функції уповноваженого з внутрішніх справ, Віктору Курмановичу — військових, Степану Витвицькому — закордонних тощо.

Це рішення загалом було схвалене галицьким суспільством, але керівництво УНР розцінило його як недемократичне, вбачаючи у ньому сепаратистські тенденції. Петрушевича усунули з Директорії, а щоби втримати надійний вплив на реґіон, при уряді УНР утворено міністерство Галичини на чолі з галицьким соціалістом Семеном Вітиком, через що його відносини з Симоном Петлюрою, які й до того не були ідеальні, загострилися.

Цікаво, що деяких східно-українських визначних військовиків (зокрема Оскілка і Болбочана) звинуватили в намаганні призначити Петрушевича і головою Директорії УНР.

Ситуацію намагався використати радянський уряд України. Його голова Християн Раковський пропонував військовий союз у боротьбі з Польщею лише за однієї умови — порвати стосунки з Директорією. Але Петрушевич прийняв пропозицію Симона Петлюри приєднати Галицьку армію до армії УНР для спільної боротьби з більшовиками за визволення України. Урядові структури ЗУНР і УГА перейшли Збруч і розмістилися в районі м. Кам’янець-Подільський.

У серпні об’єднані українські (УГА і Дієва армія УНР) армії розгорнули бойові дії на Правобережжі й на короткий час (30 — 31 серпня) визволили Київ. Невдовзі вони билися на двох фронтах — проти більшовицького і денікінського військ. Проте впродовж війни керівництво УНР вело закулісні інтриги проти Петрушевича. Великим непорозумінням сталося й залишення Києва.

Не маючи повної довіри до Євгена Петрушевича, Головний отаман Петлюра вимушено почав сепаратні переговори з поляками. Коли знесилена жахливою епідемією тифу Галицька армія змушена була заради порятунку укласти перемир’я з дєнікінцями. За даними Володимира Сергійчука, Евген Петрушевич виїхав до окупованої дєнікінцями Одеси.

Симон Петлюра вимушено віддав полякам Кам’янець-Подільський (вранці 17 листопада увйшли в місто), керівництво ЗУНР через Румунію виїхало до Відня, Головний отаман залишився в Україні.

Близький до Диктатора ЗУНР М. Лозинський стверджував, що він (незважаючи на позицію частини галицьких діячів) …рішився держатися далі дотеперішнього курсу, себто вважати Директорію і орієнтуватися на Антанту. На вибір шляхів виходу з ситуації вплинули позиція митрополита А. Шептицького (виступав категорично проти будь-якого союзу з більшовиками), міцна гіпноза за Антантою самого Е. Петрушевича.

Опинившись на еміґрації, продовжував боротьбу за відновлення незалежності ЗУНР на міжнародній арені. Реорганізований у серпні 1920 екзильний уряд, до якого увійшли досвідчені державні діячі Кость Левицький, Володимир Сінгалевич, Степан Витвицький, Ярослав Селезінка, Осип Назарук та інші, намагався не допустити юридичних рішень Ліги Націй щодо передачі Галичини Польщі.

Президент ЗУНР Євген Петрушевич з членами уряду в еміграції. Відень, 1920 рік

Голова уряду надсилав українські місії на міжнародні переговори в Ригу та Женеву. У лютому 1921 Ліга Націй офіційно визнала окремішність Галичини й визначила Польщу тимчасовим окупантом за умови, що сувереном краю є Антанта, рекомендувала Раді амбасадорів країн Антанти розглянути українське питання.

Аби чітко окреслити прагнення галицьких українців, уряд Є. Петрушевича опрацював і представив союзним державам проект конституції Української Галицької Республіки, що була орієнтована на західні демократії й надавала широкі права й свободи усім національностям краю. Водночас за ініціативи уряду в Галичині здійснено широкомасштабні акції бойкоту виборів до польського сейму та призову до війська.

Нарешті, вдалося домогтися включення галицького питання для розгляду на міжнародній конференції в Генуї у квітні 1922 р. Петрушевич особисто очолив галицьку делегацію, увівши до неї К. Левицького, Стефана Рудницького і Осипа Назарука. Але дискусію з проблем Галичини було зірвано. Саме в Генуї відбулися перші контакти Петрушевича з представниками Радянської України, зокрема з Х. Раковським, якому імпонувала конфронтація уряду ЗУНР із С. Петлюрою.

Улітку 1922 р. переговори з Є. Петрушевичем у Відні вів радянський дипломат Юрій Коцюбинський. Ці заходи більшовиків були скеровані на розкол української еміґрації, здебільшого антирадянської.

Варшава, підтримувана Францією, розгорнула не менш активну дипломатичну діяльність за збереження влади над Галичиною. У вересні 1922 р. польське керівництво здійснило низку акцій, які мали справити позитивне враження на світову громадськість, зокрема проголошено закон про воєводську автономію Галичини, заснування українського університету у Львові, поширено заяву уряду з пропозицією Є.Петрушевичу розпочати переговорний процес.

Результатом цих заходів стало рішення Ради амбасадорів Антанти в Парижі від 15 березня 1923 р., за яким Галичина без жодних застережень відійшли до Польщі. Проголошені Варшавою закони залишилися на папері.

Змушений був у травні 1923 р. розпустити уряд ЗУНР в екзилі, ліквідувати дипломатичні представництва та місії за кордоном. Галицькі державні й політичні діячі повернулися на Батьківщину, включилися у леґальну діяльність відповідно до програм своїх партій і рухів.

В цей час, Петрушевич переїхав до Берліна, де продовжив дипломатично-пропагандистські акції на захист поневоленого народу, поширював ноти протесту проти діяльності польських окупаційних властей, надсилав заяви до Ліги Націй, видавав газету «Український прапор», надавав морально-політичну підтримку інтернованим у Чехословаччині частинам Галицької армії.

У берлінський період, залишившись без моральної підтримки соратників, відчуваючи матеріальні труднощі (допомогу надавали український вікарій Петро Вергун, гетьман Павло Скоропадський, професор Іван Мірчук) Є. Петрушевич підпав під вплив ілюзій щодо зміни національної політики радянської влади в Україні в період «українізації». Відвідував прийоми в радянському посольстві, зустрічався з послом М. Крєстінським. Однією з перших засудила радянофільство галицького діяча Українська Військова Організація. У відповідь «Український прапор» виступив з критичними статтями щодо діяльності УВО.

Що більше — у 1925 р. група прихильників Є. Петрушевича на чолі з Осипом Думіним спробувала розколоти організацію Євгена Коновальця й утворила так звану Західноукраїнську Народно-Революційну Організацію, яка невдовзі розпалася.

Цим радо скористався радянський пропагандивний апарат. 4 вересня 1925 року в Харкові Політбюро ЦК КП(б)У прийняло постанову про Є. Петрушевича; було визнано доцільним тимчасово підтримати Петрушевича з тим, щоб він письмово звернувся до РНК УСРР з викладом своєї позиції щодо ставлення до радянської влади, а також до нової економічної платформи трудовиків під назвою «Українське національне об’єднання».

Радянофільські настрої Є. Петрушевича, як і багатьох його співвітчизників, розвіялися на зламі 1930-х рр., коли в Україні розгорнулися масові репресії й терор органів ГПУ—НКВД. Подальші роки емігрантського життя виявилися надзвичайно важкі внаслідок матеріальних нестач які він долав труднощі завдяки підтримці гетьмана П. Скоропадського та Апостольського вікарія УГКЦ в Німеччині о. П. Вергуна.

Але й у похилому віці Є. Петрушевич співпрацював з Українським Національним Об’єднанням (УНО), іншими емігрантськими організаціями. Коли у вересні 1939 р. Німеччина напала на Польщу, надіслав уряду Гітлера протестаційний меморіал.

Влітку 1938 газета «Діло» повідомила, що Е. Петрушевич страждає від нирковокам’яної хвороби.

Помер 29 серпня 1940, в Берліні та був похований на берлінському цвинтарі римо-католицького собору св. Ядвіги представниками УНО, які згодом встановили на могилі пам’ятник.

Влітку 1959 р. Об’єднання українських правників-емігрантів (Торонто) упорядкувало могилу, встановило 1,5-метровий пам’ятник, заплатило за ділянку до 2020 р.

До 2002 року могилу доглядало посольство України в Німеччині.

Перепохований 1 листопада 2002 року на Личаківському цвинтарі у Львові.

 

Підписуйтесь на новини та матеріали від aktsenty.com в Facebook, Twitter та Telegram 

 

Читайте також:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

3 × one =

Inline
Inline