100 років тому війська УНР розпочали операцію зі звільнення Криму

100 років тому, 22 квітня 1918 року, розпочався похід спеціальної групи Армії Української Народної Республіки на чолі з полковником Петром Болбочаном на Крим з метою визволення півострова від більшовиків і встановлення української влади, який тривав до 27 квітня. Цього ж дня було звільнено Джанкой.

У квітні 1918 року за наказом військового міністра УНР Олександра Жуковського з частин Запорізького корпусу була сформована Кримська група Армії УНР під командуванням полковника Петра Болбочана.

Перед групою поставили стратегічне завдання: випереджаючи німецькі війська, звільнити Крим від більшовиків і захопити Севастополь. Кінцевим пунктом військової операції мав стати Чорноморський флот, розташований у Севастопольській бухті, який планували включити до складу збройних сил УНР. Групі Петра Болбочана під час операції поставили також завдання захопити військове майно таврійських портів.

До складу Кримської групи увійшли 2-й Запорізький полк, 1-й кінний полк імені Костя Гордієнка, інженерний курінь, кінно-гірська гарматна дивізія, три польові батареї та одна гаубична, автопанцирна дивізія і два бронепотяги.

Командувач Кримської групи Армії УНР полковник Петро Балбочан

Напередодні форсування Сиваша Петро Болбочан зустрівся з генералом фон Кошем, командиром 15-ї ландверської дивізії, яка наступала на Тавриду слідом за групою Болбочана. Генерал повідомив полковника про намір німецького командування силами корпусу за підтримки флоту здійснити операцію та зайняти Крим. Маючи завдання уряду випередити німецький наступ і оволодіти Таврійським півостровом раніше за німців, запорожці готувалися самостійно взяти Перекоп.

Петро Болбочан, як командир дивізії й офіцер нижчого рангу, змушений був визнати свою підлеглість німецькому генералу, але від запропонованої допомоги — німецьких військових частин та бронепоїздів, що мали прибути до Мелітополя, він відмовився. Німецьке командування досить скептично поставилося до планів запорожців з огляду на вигідне оборонне становище ворога: на Перекопі більшовики могли навіть незначними силами стримувати чисельно переважаючі частини противника, а на Сиваші природні умови робили переправи майже неприступними.

Німці вважали неможливим здобуття Перекопу без важкої артилерії, яка мала підійти найближчим часом до розпорядження 15-ї ландверської дивізії, і сприйняли наміри Болбочан як зухвалу витівку. Можливо, саме це спонукало німецьке командування пропустити запорожців для подальшого наступу на Тавриду.

Знамено 2 Запорізького полку який входив до Кримської групи Армії УНР

Блискавична військова операція, проведена полковником Болбочаном на Сиваші, вирішила не тільки успіх майбутньої Кримської операції, але й уберегла Кримську групу від значних втрат особового складу.
Поряд із часовим та технічним факторами був урахований також і психологічний. Готуючи наступ, штаб зробив усе можливе, щоб дезорієнтувати більшовиків та позбавити їх можливості дістати інформацію про дійсний стан речей на фронті.

У ніч проти 22 квітня 1918 року перша сотня 2-го Запорозького полку під командою сотника Зелинського на мотодрезинах швидко переїхала замінований міст через Сиваш та дезактивувала вибухівку. За вояками посунули два бронепотяги.

Більшовики, не сподіваючись такого непередбачуваного наскоку, не встигли приступити до оборони переправи. Українські бронепотяги доїхали до лінії ворожих окопів та гарматним і скорострільним вогнем посіяли поміж червоних паніку. Сотник Зелинський зі своєю сотнею кинувся до окопів та остаточно змусив більшовиків залишити позиції. Цілий 2-й полк, що на той час уже перейшов міст, зайняв ворожі укріплення.

Слід зазначити, що перекопські укріплення були прекрасно оснащені далекобійною та важкою артилерією, спеціально знятою більшовиками із севастопольських фортів і встановленою на помостах. Облога таких укріплень могла тривати не один місяць і призвести до великих людських втрат, якби не заздалегідь продуманий Петром Болбочаном та його штабом план обходу основних позицій ворога з боку Сиваша.

Вояки Запорізького корпусу на бойових позиціях

Увечері 22 квітня року Кримська група з боєм захопила Джанкой, першу вузлову станцію в Криму, що дало їй можливості для розгортання подальшого наступу. Тут зосередились усі сили похідної групи і почали трьома частинами просуватися далі: перша частина, що складалася з піхоти, автопанцирників та артилерії просувалася східним боком залізниці за маршрутом Джанкой- Сімферополь, друга частина (Гордієнківський полк та кінно-гірська гарматна дивізія) рушила у напрямку Євпаторії, а третя частина вирушила на Феодосію.

Під час Кримського походу українські війська поповнилися значною кількістю добровольців із Таврії, а також татарськими добровольчими формуваннями. Петро Болбочан мав намір створити з них окрему регулярну частину, проте згідно з наявними домовленостями українського уряду з німецьким командуванням був змушений розпустити ці волонтерські загони.

Головні сили групи Болбочана були скеровані на Сімферополь, який був визволений вранці 24 квітня 1918 року. Наступного дня Гордієнківський полк визволив Бахчисарай.

Проте німецьке військове командування почало висловлювати занепокоєння діями українських військ. Намагаючись стримати їхній наступ, командир 15-ї німецької ландверської дивізії генерал Роберт фон Кош з наказу свого командування почав вимагати припинення операцій українських частин.

Малюнок-схема походу Кримської групи Армії УНР на Крим у квітні 1918 року

Як відомо, Кримський похід проводився за таємним усним наказом уряду й Міністерства військових справ УНР. Попри пропозиції німців у ході Берестейських переговорів включити Крим до сфери національних інтересів УНР, українська делегація цього не зробила, аргументуючи свою відмову правом кримськотатарського народу на самовизначення.

Однак згодом уряд Всеволода Голубовича вирішив провести військову операцію, хоча ще за місяць до початку походу — 9 березня 1918 року — на засіданні Ради народних міністрів міністр внутрішніх справ Михайло Ткаченко заявляв: «…покладатися на наше військо не можна, а через це потрібно очищати територію України при помочі німців…».

Така непослідовність уряду та його членів вкотре демонструвала відсутність ясної й однозначної державної політики в лідерів УНР, які керувалися насамперед партійними програмами.

Успіхи українських військ у Кримській військовій кампанії виразно проявили непрофесійність та вузькополітичну заангажованість багатьох членів українського уряду. Як наслідок — військовий потенціал та блискучі перемоги Запорізької дивізії не були використані, а сама вона фактично потрапила під загрозу ліквідації німецькими військами.

Командир німецької 15-ї ландверської дивізії генерал Роберт фон Кош

26 квітня 1918 року 15-та німецька дивізія з наказу генерала фон Коша оточила всі місця дислокації українських військ та головні стратегічні пункти Сімферополя. Полковнику Болбочану оголошено ультиматум негайно скласти зброю, залишити все військове майно і виїхати з Криму під охороною німецького конвою на правах інтернованих, розпустивши при цьому добровольчі загони.

Пояснюючи причину своїх вимог, генерал фон Кош заявляв, що згідно з умовами Берестейської угоди Крим не належить до території України і для перебування українського війська на цій землі немає жодних підстав.

На протести командира запорожців була дана відповідь, що Міністерство військових справ УНР на запити німецького командування відповідає, що «абсолютно нічого не знає за таку ґрупу і жадних завдань для операцій у Криму ніякому відділові не давало; Український Уряд рахує Крим цілком самостійною державою».

Петро Болбочан мусив рахуватися з вимогами німецького командування припинити наступ, оскільки німці погрожували застосуванням сили до Запорізької дивізії. З іншого боку, існував наказ українського уряду оволодіти Севастополем та Чорноморським флотом, до того ж, у цей час запорожці мали всі можливості для здійснення дорученого їм завдання. Значною мірою цьому сприяли сили добровольців, які постійно прибували до українських частин, та симпатії місцевого населення. Крім того, запорожці мали у своєму розпорядженні багато самоходів та гірських гармат, необхідних для бою у тій місцевості. Лише кінна група, підсилена Кримським кінним полком, нараховувала до півтори тисячі шабель.

Не маючи зв’язку з урядом, полковник Петро Болбочан розробив два можливі плани продовження операції звільнення Кримського півострова від більшовицьких частин. Один з них передбачав наступ на Севастополь і Ялту через гори, де легше уникнути зіткнень із німцями — він мав бути реалізований кінним полком ім. Костя Гордієнка під командуванням Всеволода Петріва та Кримським кінним полком.

Гайдамака. Один з десяти броньовиків групи Петра Болбочана, який брав участь у визволенні Криму

Інший — у випадку збройного протистояння з німцями — передбачав прорив запорожців на Керченський півострів, де мала бути утворена оборонна лінія між Арабатською та Феодосійською затоками. У разі продовження військових операцій німців проти українців останні мали оборонятись, зайняти фортеці Керч та Єні-Кале і встановити зв’язок з Кубанню. Запорожці розпочали реалізацію першого плану, передбачаючи можливий наступ більшовицьких частин, які могли відтягнути увагу німецького командування.

Висунуті німецьким командуванням вимоги щодо виведення українських військ із Тавриди були одразу відкинуті Петром Болбочаном, який тривалий час намагався зв’язатися з Києвом й одночасно не допустити військового зіткнення. Запорожці — козаки і старшини — у свою чергу демонстрували німцям бойовий вишкіл та намір послідовно діяти згідно з розпорядженнями власного уряду. Важливим у цій ситуації було також те, що у цей період зростали антинімецькі настрої як серед українців, так і серед кримськотатарського населення.

Бронепотяг “Стрілець” Армії УНР

Німці ж зі свого боку все більше виявляли невдоволення політикою Центральної Ради та її уряду. Серед запорожців поширювалися настрої, які свідчили про їхню готовність «боронити волю України». Напруження зросло ще більше з прибуттям українських частин із Бахчисарая, де вони успішно діяли проти більшовиків, а також свіжих німецьких частин, які займали оборону навкруги Сімферополя. Петро Болбочан був свідомий того, що можливий збройний конфлікт між обома силами прирікає запорожців на поразку.

Тому командир Кримської групи висунув німецькому командуванню свої зустрічні вимоги:

— запорожці лише з наказу українського уряду залишать Сімферополь;

— про здачу зброї не може бути й мови;

— припинити ізоляцію німецькими частинами українського війська, дати змогу зв’язатися з урядом;

— припинити будь-які обмеження групи.

Водночас Болбочан зазначав, що можливий рух групи, за винятком господарських, транспортних і санітарних частин, буде узгоджений з німецьким командуванням. Полковник також дав згоду на умову щодо необхідності розпуску добровольчих загонів, набраних у Тавриді.

Генерал фон Кош, ознайомившись з українськими вимогами, зауважив, що «збройний конфлікт завдасть найбільшої шкоди Українській республіці, оскільки вона втратить найкращі кадри свого війська». Треба підкреслити, що він, у свою чергу, також намагався уникнути збройних сутичок між українськими та німецькими підрозділами, чудово усвідомлюючи їх наслідки для обох сторін, і тому пообіцяв ще раз порушити справу Запорізької дивізії перед своїм командуванням.

Командувач Запорізького корпусу Армії УНР генерал Олександр Натієв

Генерал Олександр Натієв, який у цей час прибув до Сімферополя, повністю підтримав позицію Петра Болбочана і зі свого боку докладав зусиль для виходу з кризової ситуації. Його візит вніс певні корективи до взаємин командирів обох військових одиниць — Зураб Натієв, як вищий рангом за генерала фон Коша та безпосередній начальник Петра Болбочана, своєю присутністю припинив оперативне підпорядкування полковника німецькому генералові.

Німці допомогли налагодити телефонний контакт із Києвом. Телефонні розмови з отаманом Блонським та міністром Олександром Жуківським поєднували в собі заяви на кшталт: «Україна ніколи не забуде тої жертви, яку принесуть для неї Запорожці» та подібні з порадами прийняти умови німців. Усе це не вказувало жодного виходу із ситуації і свідчило, що уряд не має ніякого рішення щодо подальшої долі Кримської групи.

Унаслідок перемовин ставало все зрозумілішим, що не німці, а саме українська влада спричинила українсько-німецький конфлікт в Сімферополі. Лише більшовицький наступ на місто, як і передбачав Петро Болбочан, дещо покращив ситуацію і навіть змусив німців звернутися по допомогу до запорожців.

27 квітня військовий міністр УНР Олександр Жуківський телефоном віддав наказ про негайний відхід українських частин з Криму, який було оголошено в присутності генерала фон Коша. Наказу про місце нового розташування Кримська група не одержала.

Після нарад з командиром Запорізького корпусу 3урабом Натієвим було вирішено відійти до Мелітополя. А вже за два дні у Києві відбувся гетьманський переворот, замість УНР проголошено Українську Державу Гетьмана Павла Скоропадського.

Патріотична маніфестація моряків українського Чорноморського флоту.

Попри суперечливий характер і вимушене залишення завойованих позицій, переможний Кримський похід Запорізької дивізії став справжнім тріумфом українського війська, продемонстрував його здатність до реалізації складних військових операцій, виявив блискучий талант полковника Петра Болбочана, як здібного воєначальника.

Під впливом подій, 29 квітня 1918 року кораблі Чорноморського флоту у Севастополі підняли українські національні прапори. Командування флоту оголосило про своє підпорядкування українському урядові.

Згідно з наказом віце-адмірала Михайла Сабліна, всі кораблі, портове майно і укріплення, розташовані на узбережжі ставали власністю Української Народної Республіки.

 

Підписуйтесь на новини та матеріали від aktsenty.com в Twitter та Telegram 

One thought on “100 років тому війська УНР розпочали операцію зі звільнення Криму

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

14 − 10 =

Inline
Inline